Постукай по дереву

Прости ж мене, господи
Слова: Едуард Драч
Музика:Едуард Драч



Прости ж мене, господи,
За рідную мову,
Що її забув я колись
Поза іншим словом.

Плачу я, бо, о наш боже,
Як тая дитина
З міст у села старцювати |(2)
Пішла сиротина. |

Пішла, рідна, та й до степу,
Щоб не чуть, не зріти
Як цурались її діти,
Її рідні діти.

Сестру рідну, тітку їхню
Як матір шанують,
А нею найріднішою, |(2)
Матір'ю, - гидують. |

Піди, мати степовая,
По селах побідкай,
А ми поки під'їмося
В заможної тітки.

Тітка владою частує -
У хороми водить,
А що з тебе, степової, - |(2)
Одні пісні родять. |

Протри же їм, господи,
Дурні оченята,
Запитай: - хіба багатсвом
Красна рідна мати?

Невже ж пам'ять треба стерти,
Щоб жить легше було?
Невже мати мусить вмерти, |(2)
Щоб ми схаменулись? |

Перетвори мене на леопарда:
Я кігтями розчищу павутиння,
Якщо десь з’явиться перед тобою.
Я розжену далеко диких звірів.
На листя винесу легеньке…
Перетвори мене на леопарда.

Або зроби із мене ти колібрі:
Я віднесу тебе у рай фіалок,
Там дам тобі нектару скуштувати.
Від сонця крила я поставлю,
І зачарую співом своїх друзів…
Так-так, зроби із мене ти колібрі.

Та ти зробила з мене вже людину.
І на шляху не буде павутиння,
А дикі звірі б’ють тобі поклони.
Співаєш дзвінко над землею,
Твій поцілунок – солодко-нектарний.
Бо ти є ангел з літніми очима.

28.05.2009

Йому 20. Ні, 40.
Перон. А він стоїть і дивиться вдалину. Його світло-русе волосся похитується від легкого вітру – на перонах протяги. Пальто щільно застібнуте, а на шиї зав'язаний шалик. За спиною шумлять цигани. Вони чекають на свій потяг. Цікаво, куди цигани їдуть?
І гул голосів. Підошви ковзають по бруківці, а диспетчерка оголошує нове призначення. Приїзд-від'їзд. Голос думає про чоловіка в майці. В ліжку. Його похропування і мимовільний порух носом. В диспетчерській мрія літає по кімнаті.
Йому 40. Ні, 30. Вдалині літають чайки, проте він їх не бачить. Лише засунув руки у кишені, бо стає холодно. Заплющує очі. На сусідній колії проходить собача. Мале – сіро-буре. Хвостик розганяє завислий у повітрі пил. Песик нюхає ногу маленького хлопчика, що сидить на лавці. Після почутого звідкись вигуку щеня біжить до розчинених дверей у стіні перону.
Йому 30. Ні, 50. Він потирає чоло рукою і зітхає. Диспетчерка оголошує нове прибуття потяга. Знадвору вилітає жовто-зелений листок клена. Мабуть, осінь. Можливо, вже жовтень. Видно перший вагон.
Йому 50. Ні, 20. Він усміхається.

26.05.2009

Щойно прочитав на сайті Форуму видавців, що помер Назар Гончар.
Дивно, невже черга смертей письменників продовжується? Сумно і гірко.
Десь, здається, на курсі 2-му я був на одному літвечорі, де брав участь. Там сидів також Назар Гончар. Не знаю, мабуть, він не запам'ятав, хто я такий, але при кожній наступній зустрічі на вулицях Львова - мимовільній - він вітався зі мною. І завжди від нього віяв мистецький дух доброго Львова.
Декілька днів тому я бачив його біля Музею Ідей. Він чимось був заклопотаний.
Такі новини б'ють по голові.

Царство йому Небесне.

оле-олеолеоле шахтар - чемпіон!!!

ГАГАГАГАГАГАГА!!!!!

а е взагалі. де ти будеш??? отак москалі розважаються...

дивіться обов'язково!

Коли зачинилися двері, почувся тихий голос:
— Станьте в шеренгу.
Спочатку почали ставати, вибираючи за зростом, потім – по віку.
— Станьте, як стоїте. Отак… Ну, що з вами говорити… О-ой. Хто ви? А, пишете… Ну давайте, по черзі. Іван. Та-ак, Іван. Ну ти ніби нармальний пацанчік, але шота не то. Ну як, «що саме»? Камедія в тебе не нормальна. Такі щас не канають. Треба більше тартів, ударів по голові, піджопників. Чого у тебе той, як його, староста, ніяку тьолку не завалив в сараї? Що відвертаєшся? Треба говорити па суті. Ти прям як для дітей Лєніна писав. Так не можна. Поняв? Йди вчися.
Далі. Коля. Слухай, Калян, непогано. Тіпа готіка, це нормально. Може, попробуєш у верлібрі? Шось таке:

Чорт у мішку рахує до шестиста шістдесяти шести
А потім летить
Тримає дармоїда
На плечах
Стольний град
І туфля, та проклата туфля
Або дві
Додому знову рахує до тисячі одного
Звільнення
Дармоїд кує
Куй йому.

І далі так же. А, ну да, ти ж по-російськи. Ну, я в тебе вірю, щось придумаєш. Йди, трохи піднатужся.
Гм… Так. Хто ти, а, Павло? Пашка. Виглядає поезія, канєшно, нормально. Але що це за соплі? Шо за «я романтик»? Яка «липа»? Зараз треба траву. Що, трава, кажеш, хитається, а не шелестить? Трава, Пашка, не тільки шелестить, а співає, танцює, і в баньку водить… А от про Інну – нармально. Можна і лямур де труа, і наручники, трохи полупитись, ну ти мене розумієш. Чо ти окуляри протираєш, чо червоний? А що думав, зараз десятилітні діти знаєш що роблять, о-го! Малой, краще йти шось зваргань, я тобі потім про Машку нашу розкажу. В неї такі-во! Йди, йди, і ще Макса захопи, ви з ним тіпа разом… Чекай, його якраз до Інки і впиши! І ше отих візьми – йдіть з ним – візьми он Леську, Ольку, Лєнку – вона правда з Олегом. А ти як, красавіца? Марко? Валчьонак? Ти чьо, та шо з Монро? Нє? Ну добре, а то я думаю, я теж поголубів. Бо ти красава. Але мутиш шось, пишеш. Нашо то тобі? Всьо, ідіть. І не забудьте потім записати – буде класна поезія.
Так. Вас багато, але цікавить мене Тарас. Тарік, чьо за пургу ти гоніш? І ноздрі не роздувай, бо вуса відваляться. Тобі скільки зараз, сорок шість? Ага, ну ясно, чьо ти поезію таку пишеш. Всякі бойні нецікаві, про молодість серед телят. Сумно. Хоча депресняк щас в моді, можна і побавиться. Ти ше той, малюєш, да? Нє, треба інше. Ну я тобі ше покажу. Йти, а то ти мене лякаєш.
Так, решта. Графомани зібралися на мою голову. Антонич, ти не жид? Нє? А жаль. Бо ваще поезії не розумієш. Одні соплі і природа, блін. Піпл такого не хаває. От ти, на комуніста схожий, а, Вася. Прізвище як в Пєті просто. Там, де про цвинтар – треба сильніше.
Всьо. Решта – завтра. Пішли звідси. Машка, де ти? Де список на завтра? Ото в тебе так список!…

19.05.2009

Ну що ж. Нарешті всівся написати про проходження виставки та презентації.
Було дуже кльово. Повно людей, повно журналістів, аж страх бере.
Заходьте ще: виставка ж до 19 травня! Час спливає!

П.С. Хто хоче отримати "Постукай по дереву" - маякніть. Вітається бартер творчими виробами (книжками, фотками, картинками, і ше всякими прибамбасами).

Фотки з презентації: К і К - мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, бл!", Контури і кольори.

Ти чекаєш надворі стомлено.
Очі дивляться, очі споминів.
Біль ще в мозок проходить списами,
Розгортає душевні стогони.

Очі плачуть, кричать, бо... зломлені.
Ти в них серце відняв дароване.
І залишив їм, закатованим
Тільки подих Свій замордований.

Очі дивляться, поневолені,
І вбивають у тебе стогони.
Ти любов віддав загартовану.
Їхнє серце віддав короноване.

3.04.2009

Знайшов вірш Володимира Бєглова. По-моєму, супер:

дев'ять

бути слабким, найслабшим і знати,
що жити і вірити треба не силою,
з перших акордів своїх впізнавати,
бути смішною і дуже красивою
часткою меншості, що більша від більшості,
і непокоїтись тільки про праведне,
кожен вівтар стопрадавньої іншості
охороняти, не вірячи в правила,
любити тендітність абсурдного твердження,
перепочинок шукати, знов творячи,
не вірити в те, що бувають завершення,
і знати, що жити - це гарно і боляче .

Недавно, підбираючи форму для своєї книжки, я купив як зразок (і для читання) "Дещо щоденне" Маріанни Кіяновської.
Скажу так: це - література. Сила.
Пробирає. Вчить.)

P.S. Якщо би я так писав - було би класно. Може, я так підсвідомо до того йду через картинку? (див. попередній пост) :)).

Прошу:

Ура Ура.

Повідомляю, що наш пес знайшовся!
Через місяць, не без допомоги добрих людей.

:)

Не розганяйся,
Ти лише на мить прилинув.
Твої думки — це крихта попелу
В безодні згарища вселенського масштабу.

Й життя твоє — хвилинне,
Ось шостий же десяток
Секунд.
Не хочеш розтягнути їх?
Щоб встигнути напитись
Пристрастями Світла.
Щоб не світитись відблисками ліхтарів,
А щоб світити золотом очей?

Не розганяйся.
Швидше розженешся і пропадеш.
Вдихни глибоко… Й зупинись.
На мить.

11.02.2009

Постукай по дереву.
Кажуть, допоможе.

Хвилі вібрацій донесуться до живих дерев-істот, і ті у відповідь попросять про мир для тебе. Якщо вірити Дону Хуану, то вони – найближчі до людей істоти, які, щоправда, нас не люблять. Бо ми… самі знаємо, які.
Можна так само при достроковому поверненні додому подивитися в дзеркало, і тоді позитивний імпульс відіб’ється від скла і повернеться в очі, звідки – в мозок. Задоволення буде приходити наступні три хвилини. Потім забудеться.
Якщо перебіжить дорогу чорна кішка… не знаю, що робити. Напевно, треба встигнути перебігти перед нею з порожнім відром. Негативні імпульси самознищаться.

Постукай по дереву. Живому. А краще – обійми. Тоді воно дійсно усміхнеться. Тільки при тому намагайся не дуже витоптувати траву, не розкидати недопалки, не матюкати людей, не харкати на вулицях, не показувати небу фак.

Що, кажеш, такий світ, такі «всі»? Ну тоді йди в шов-бізнес, якщо маєш 90-60-90 (у жіночому випадку), одну звивину. Зрештою, можеш піти переспати з -...99 жінками/чоловіками, потім ходити разом зі «всіма» в гей-парадах і кричати про права. Або тупо записатись в якусь партію дебілів (зараз багато таких, де одні набори букв), тоді будеш не кричати про права, а їх качати…
І потім можна буде казати: «А што такоє? Ета майо права! Пашол ти нах.й!». І до смерти не усвідомиш, що слова були сказані до батька.

Зрештою, ми всі вільні. Ти теж… Тоді йди і роби, що хочеш. Можеш навіть не думати про себе і дітей, дітей своїх дітей. Йди і кричи про права. Обов’язків ні в кого вже нема.

Тільки, на всяк випадок, постукай по дереву.
Кажуть, допоможе…

11.02.2009

Я стою, наче привид в безодні віків.
Я стою. Вітер тихо лоскоче порепані губи.
Я над прірвою дивлюся марево снів.
Серед війська мого своє слово, як зброю, загублю.

Тихий спів долинає з обителі мрій.
Ангелята кружляють у вирі щасливих мелодій.
Знову хвилі вступають в божествений бій.
Вітер звуки вкидає у море рапсодій.

2007-2009рр.

Нас було дешево продано
За шмат дорогого золота.
Розібрано, розколено,
Розбито важким молотом.

Десь тихо лунають постріли,
Розривають повітря зорями.
Люди чай попивають стомлено.
Люди чай попивають. Зломані.

Якось дивно думки приходять -
Вулканами небесними.
І випльовують лаву нескорену
З іскрами нечесними.

За вікном майорять вогники -
Заспокоюють хурделицю.
Під грудьми лиш серце розтискує...
Дух червоним рядном стелиться...

Якось дивно думки приходять -
Небесними вулканами.
Чи хтось до нас в душі заходить,
Чи камінням сухим станемо?..

- - -

За вогнями - вогні,
За слідами - сліди.
І не видно кінця,
І не видно початку.

Свіжий смак навесні
Лиш покаже, куди
Нам послати гінців,
Нам покласти печатку.

Хтось відкриє ввісні
Свіжий запах весни.
Побіжить у ліси,
За імлисті тумани.

І відчує там звук,
Дотик маминих рук,
І тремтіння роси,
Що іде в океани.

30.01.2009

Увага!
Велике прохання до жителів м.Львова!

В районі вул. Стуса-вул. Зелена (стадіон "Україна", на вул. Кримській) 18 січня 2009 року пропав собака - німецький вівчур (окрас стандартний, чорно-коричневий), 8 місяців (майже дорослого вигляду). Відкликується на кличку Кайзер. Прикмети: ошийник коричневий, через чорні смуги біля очей очі вигядають розкосими, на язику декілька чорних плям.

Велике прохання: всіх, хто бачив або побачить схожого пса, дзвонити за тел. 8-093-729-38-48. Максим.

Не оминайте, будь-ласка, цього оголошення. Бо шкода песика, чесно. :(

п.с. Через повільний вихідний інтернет фотку завантажити не вийшло.